Тіллі Андерсон — шосейна та трекова велогонниця, яка здобула велику кількість перемог у змаганнях і змогла довести всім свою силу та витривалість. Як їй це вдалося, детальніше поговоримо на chicagoka.com.
З ательє у великий спорт
З’явилася на світ майбутня спортсменка у Швеції у 1875 році. У дитинстві Тіллі вирізнялася з-поміж братів і сестер своєю сильною волею і завзятістю. У 16-річному віці Тіллі поїхала в Чикаго. Прибувши в місто, вона влаштувалася працювати в ательє швачкою. Щодня, йдучи з роботи, спостерігаючи за перехожими, Андерсон помітила, що багато жінок опановують їзду на новому транспортному засобі — велосипеді. У той момент вона поставила перед собою мету, навчитися так само як і вони. Два роки Тіллі йшла до мрії, збирала гроші й у 18 років вона придбала велосипед. Катаючись міськими вулицями, Андерсон зрозуміла, що її не задовольняє повільна їзда.
Підкорення велодромів
У 1895 році Тіллі взяла участь у перших велоперегонах — 100-мильному випробуванні на витривалість дорогами Іллінойсу між Елджином і Авророю. У той час для жінок було дуже модно їздити на велосипеді, але перегони тільки зароджувалися. Під сильною зливою Андерсон на 18 хвилині перевершила попередній жіночий рекорд дистанції. Кілька місяців потому, у січні 1896 року, вона взяла участь у своїх перших шестиденних перегонах у Чикаго. Тоді спортсмени змагалися по кілька годин щоночі на дерев’яних велодромах із крутими схилами. Під час перегонів Тіллі поступилася Дотті Фарнсворт. На останніх чотирьох колах натовп плескав у долоні, кричав, коли Андерсон обігнала Фарнсворт і вирвалася вперед до фінішу. Насправді сталося диво — Тіллі легко змогла обійти провідних спортсменів і встановила новий рекорд на шестигодинній дистанції — 114 миль.
У 1890-х роках жіночий велоспорт став одним із найбільших спортивних видовищ у країні. На змаганнях постійно збиралося до 10 000 глядачів. Жінки ганяли на пенні-фартингах із високими колесами впродовж 1880-х років, але поява безпечного велосипеда з колесами однакового розміру, ланцюговою передачею і поліпшеним гальмуванням зробила цей транспорт доступним. Важливо зазначити, що участь жінок у велоперегонах призвела до інновацій у цьому виді спорту, які зробили його набагато цікавішим. Оскільки жінки вважалися слабкою статтю, організатори влаштовували для них перегони всього по 2-3 години на день протягом тижня.
Спортсменки змагалися на невеликих дерев’яних трасах, побудованих усередині арсеналів і театрів, з крутістю бігу 35 градусів. Вони їхали зі швидкістю 22-23 милі на годину. У той час духові оркестри голосно дзвеніли й відбивали свій темп.
Серед професійних перегонниць 1890-х років Андерсон була найкращою. За свою семирічну кар’єру вона взяла участь у 120 перегонах і виграла майже всі, крім 11. А також встановлювала рекорди майже на всіх дистанціях — від спринтерських до на витривалість. Одного разу вона проїхала півмилі за 52 секунди, іншого разу — 100 миль за 6 годин, 52 хвилини й 15 секунд. Поєднання професіоналізму та хорошої фізичної підготовки, допомагали їй домінувати. Важливо відзначити, що Тіллі була однією з перших, хто почав систематично тренуватися, регулярно їздити на тренування, стежити за своїм харчуванням, щоб домогтися гарних результатів. Вона стійко переносила падіння, мужньо піднімалася на ноги після невдач і сміливо заявляла про свою силу і здібності.
Успіхи завдяки допомозі та підтримці
Андерсон в усьому підтримував тренер, товариш по спорту і майбутній її чоловік — Філіп Шебург. Він перший визнав її талант і покинув свою кар’єру, щоб допомогти їй. Філіп планував перегони, залучав до співпраці зі спортсменкою вигідних спонсорів, налаштовував велосипед і стежив за темпом тренувальних заїздів. Завдяки призовим і спонсорським коштам Тіллі заробляла від 5 до 6 тисяч доларів на рік. Але всі вважали, що така робота жінці не підходить, навіть друзі засуджували її.
Тіллі не падала духом, вона не соромилася себе, а навпаки пишалася тим, що змогла досягти успіху в спорті. У свій час вона піддала себе обстеженню лікарів, зацікавлених у вивченні впливу фізичних вправ на жіноче тіло. Газети в країні публікували результати обстеження та ілюстрацію оголеної ноги спортсменки. Коли мати Тіллі побачила це, прийшла в жах.
Останні роки життя
У 1890-х роках з’явилися автомобілі та мотоцикли, які поклали край розвитку велоспорту. У 1902 році померли дві суперниці Андерсон — Ліззі Гло і Дотті Фарнсворт. У 1902 році Тіллі Андерсон взяла участь в останніх перегонах і назавжди пішла зі спорту. Після смерті коханого чоловіка вона почала працювати приватною масажисткою, а також допомагала прокладати велосипедні доріжки в Чикаго. У 1965 році Андерсон померла.
Протягом десятиліть вона була практично забута широкою громадськістю, але у 2000 році завдяки її племінниці Алісі, спортсменку занесли до Зали слави велоспорту США. У 2011 році письменниця Сью Штауффахер зацікавилася історією Андерсон і написала книгу про її життя під назвою «Tillie the Terrible Swede: How One Woman, a Sewing Needle, and a Bicycle Changed History».