Одяг, який традиційно шили вдома або кравці на замовлення, почав вироблятися на комерційній основі на початку XIX століття. У Чикаго ця галузь швидко розвивалася після Великої пожежі у 1871 році й залишалася однією з найдинамічніших аж до Великої депресії, пише chicagoka.com.
Початок швейного виробництва
З 1860-х років міські торговці чоловічим одягом користувалися послугами кравців, які шили готове вбрання для їхніх магазинів. Наступного десятиліття галузь розширилася, і такі купці-виробники, як Гаррі Гарт і Бернард Куппенгаймер, почали випускати костюми та робочий одяг, продаючи його на Середньому Заході й у південних штатах. У ті ж роки до швейної індустрії додалося виробництво жіночого одягу. Чикаго дедалі більше залучалося до загальнонаціональної конкуренції, що в 1880-х роках призвело до потогінного виробництва. Виробники почали співпрацювати з підрядниками та субпідрядниками, які часто відкривали невеликі крамниці в бідних районах міста, зокрема в ближньому Вест-Сайді, і наймали іммігрантів для виконання складної роботи за низьку зарплату.
Розвиток швейного виробництва
На початку 1890-х років міські реформатори розгорнули кампанію проти потогінного виробництва, причому не тільки в Чикаго, а й по всій країні. Однак на той час у Чикаго вже почалася фабрична система. Намагаючись отримати перевагу перед новими конкурентами з Нью-Йорка і Філадельфії, виробники почали випускати одяг елітного класу, використовуючи високоякісні матеріали. Вони відкривали великі фабрики, де кожен робітник займався лише однією ділянкою всього виробничого процесу і вправно виконував її. Вони також прагнули популяризувати готовий одяг серед споживачів за допомогою національної реклами. Піонером у цій галузі став Джозеф Шаффнер з чиказької фірми «Hart, Schaffner & Marx», яка на початку XX століття перетворилася на гіганта, найнявши 8 000 робітників і очоливши швейну промисловість США.
Ці зусилля, спрямовані на міський середній клас, що формувався, призвели до промислової експансії. До кінця століття Чикаго стало другим за величиною центром виробництва чоловічого одягу, його продукція становила приблизно 15% від загального обсягу виробництва в країні. Нью-Йорк як центр моди домінував у випуску жіночого одягу, залучаючи безліч дрібних магазинів і виробляючи 4,5 національного обсягу продукції. Чикаго, маючи лише 4% жіночого ринку, зосередилося на плащах і костюмах, а також спробувало відкрити лише кілька великих заводів, де велося пошиття.
Трудові відносини
Хоча фабрична система так і не змогла повністю замінити потогінне виробництво, вона призвела до появи сучасних трудових відносин. Етнічне розмаїття особливо характеризувало робочу силу Чикаго, яка включала значну кількість шведів, чехів, поляків, литовців, євреїв, італійців. Робоча сила була розділена за статтю та кваліфікацією. Жінки становили більшість у цехах, але вони не мали доступу до високооплачуваної роботи. Розкрійники, в основному німецького та ірландського походження, зневажали кравців. Проте фабрики, розташовані здебільшого поруч із поселеннями іммігрантів у Північно-Західному, Південно-Західному районах, допомогли робітникам створити тісні соціальні мережі та вдаватися до колективних дій. У виробництві чоловічого одягу загальний страйк, що охопив понад 40 000 робітників і тривав 14 тижнів у 1910-1911 роках, послужив поштовхом до створення місцевої профспілки робітників-іммігрантів. У 1914 році заснували Об’єднану профспілку працівників швейної промисловості Америки («ACWA»). Під керівництвом Сінді Гіллмана вона повністю організувала Чикаго в 1919 році й у наступному році заявила про членство 41 000 осіб. Міжнародна профспілка працівників жіночого одягу («ILGWU») допомогла невеликим профспілкам міста сформувати об’єднану раду в 1914 році, яка проводила кампанії зі створення організацій і незабаром домоглася укладення і загальноміської угоди з роботодавцями.
Занепад швейної промисловості
Середина 1920-х років стала кульмінаційним моментом. Отримавши більшу частку національного ринку, ніж раніше, і стабілізувавши трудові відносини за допомогою колективних переговорів, чиказька швейна промисловість зіткнулася з новими викликами. Чоловіки шукали дешевший одяг, витрачаючи більше грошей на автомобілі, радіоприймачі та інші елементи. Жінки віддавали перевагу сукням, спідницям, пальтам, костюмам. Виробники були менше зацікавлені в технологічних інноваціях, ніж у поступках, на які мали піти профспілки. У результаті великі фірми з пошиття чоловічого одягу намагалися зберегти продажі шляхом інтеграції роздрібних точок, а дрібні — виїжджали в міста Середнього Заходу, де не було профспілок.
До кінця 1920-х років чиказька швейна промисловість занепала і її посилила Велика депресія. Новий курс відродив виробництво жіночого одягу, державні замовлення на військову форму сприяли зростанню популярності чоловічого одягу, а післявоєнне процвітання тимчасово пішло на користь багатьом. Однак незабаром виробники почали залишати Чикаго, багато хто з них осідав на Півдні, де вартість робочої сили була низькою. Маленькі витрати на виробництво відповідали вподобанням американців, які витрачали на одяг менше, ніж на будинки та побутову техніку. Нижчі витрати полегшили конкуренцію з імпортом, особливо з тим, що вироблялося в країнах Північно-Східної Азії з низькою оплатою праці, які займали все більшу частку американського ринку. До середини 1970-х років у Чикаго у швейній промисловості налічувалося всього 7000 робітників. Мало хто з виробників намагався інтегрувати виробництво чоловічого та жіночого одягу й експериментувати з новими технологіями, як-от лазерне різання або програмоване шиття.